Наши любимые стихи Опции

[Odo]

І знов нестерпно тихо настає
якась чужа, зухвала веремія,
де тінь моя мене не впізнає,
де голос мій і той мені чужіє.

Я там мовчу. Задихано мовчу.
Я там слова навшпиньки обминаю.
Мов хрест важкенний, душу волочу,
і сам себе на ньому розпинаю.

Я там мовчу. Приречено мовчу
під тихим криллям втомленого дому
і знов свічу мовчання, як свічу
за упокій собі ж таки самому.

...Дощу предовгі пальці по шибках
заграють щось достоту, як музики,
що й звідкілясь прийде до мене страх
поглянути, чи став на грані крику.

Та він лиш мить торкається плеча
і геть іде, не взявши ані звуку,
і знов моє мовчання, як свіча,
пооддаль слів блукає тихоруко.

Над ним небес дірявий балаган.
Над пригасле місячне багаття...
Та цілий гурт немовлених благань,
які все більше схожі на прокляття.

Григорій Чубай.

[Гад еще тот]

Одо, я здер той віршик на одному форумі. А потім дізнався, що його автора звати Юрій Рудницький.

[Гад еще тот]

Misericordia
Оксані Яблонській

Я сьогодні веселий і добрий
І – жодних бойових дій
Я на кулі не переплавляю
Ані свинець, ані олово.
Я всолоджу жратвою чрева
Своїх і чужих богів,
Припиню самозваним волхвам
Трощити сокирою голови.

Заганяю у будку псів – цьогО
Звуть Що Потім. Другого – Чому.
Але щоб не подохли зовсім,
Жбурляю їм сумнівів кістку
Я в останні рокИ покладався
Лише на святого Фому,
А тепер намагаюся вкотре
Убити в собі журналіста.

Ось такий от акт милосердя
Як форма туги по вірі.
Туги того, хто навіть спати
Лягає в подвійній кольчузі.
Щоб на ранок прокинутись знехотя
Серед людей, чи звірів –
Та, по-перше - яка різниця?
По-друге, я маю друзів

І між тих, і між сих. Щоправда
Це професійний „бон тон”
Вони – б’ються, я – ніби нічий
До певної міри так зручно
Та якби я й хотів розірвати
Броню – як Олаф Трюггвасон
Під водою – то ледве би зміг
Я ж сам клепав власноручно

Кожне дрібне колечко. А тОму
Складаю тут щире Thanks
Завдяки чи усупереч кому
Ми уникаємо зашморгу
Ворогам – що були і будуть
Курвам – просто за секс
І суспільній моралі,
Що так нам треба,
Як п’яте колесо в паспорті.

[Гад еще тот]

Умняк на тему сексу, літературознавства і політології
“Національна ідея у нас не спрацювала” (Л. Кучма)
(Присвячується 20-й річниці створення Народного Руху України за перебудову)

Після того, як усе, що весна наговорила Лесі Косач, а всі ті букви з того наговореного (і до речі, не лише їй одній), хоч їх було много, асіліл і розшифрував дідусь Фрейд, нарешті стала зрозуміла фатальна роль, яку може зіграти придушуваний гормональний спалах у становленні національної ідентичності в період загального гноблення і придушення.

Тобто, якщо споглядати на речі реально, валуєвський і емський укази лише юридично констатували наявний на той час стан хронічного спермотоксикозу, котрий склався у протоукраїнського етно-соціуму ще за часів (і не виключено – що й у результаті) попередніх визвольних повстань і тривав в процесі подальших аналогічних змагань, а також – спартакіад, конкурсів, вікторин; сюди ж – змагів, чинів, зривів, зсувів (як тектонічних, так і просто – по фазі), теде і тепе.

В результаті в період горбачовської перебудови за справу пробудження, відродження, воскресіння з подальшим переходом у реанімацію, що в підсумку обернулася пост-революційною похмєлюгою, взялися ті, на кого розповсюдилась дія універсального залишкового принципу “я єго слєпіла із того, что было”.

Можливо, саме тому принцип залишків, які, по ідеї (мається на увазі – національній), завжди солодкі, в нашому випадку справді не спрацьовує (деталі знає товариш Кучма); як наслідок, у нашій хаті – тій, що, як відомо, з краю – так тихо, як на кладовищі. В цьому розумінні можна згадати ще тюрму – в обох випадках маємо неодмінно пануюче одномисліє – заповітну мрію когось із пророків нації...

Здається, не Подерв'янського.

[Odo]

За хвилину до того, як випаде дощ,
ти відчуєш, як шкіра вібрує під тиском
ще не випалих крапель, що ляжуть уздовж
твого тіла і враз його стиснуть.

Так легкі голуби, на вулицях кинуті,
відчувають смак їжі за мить до годівлі,
так солдат, що за хвилю повинен загинути,
відчува деформації у власному тілі.

Сміх, що має до мене назавтра прийти,
розпізнаю сьогодні поміж плачу я.
За хвилину до того, як з’явишся ти, -
я тебе передчую.

© Сергій Жадан

[Odo]

Страшні слова, коли вони мовчать,
Коли вони зненацька причаїлись,
Коли не знаєш, з чого їх почать,
Бо всі слова уже були чиїмось.

Хтось ними плакав, мучився, болів.
Із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди і мільярди слів,
А ти їх маєш вимовити вперше...

© Ліна Костенко

[Malinka1308]

В гибельном фолианте

Нету соблазна для

Женщины. - Ars Amandi*

Женщине — вся земля.



Сердце — любовных зелий

Зелье — вернее всех.

Женщина с колыбели

Чей-нибудь смертный грех.



Ах, далеко до неба!

Губы — близки во мгле...

— Бог, не суди! — Ты не был

Женщиной на земле!


Марина Цветаева

[Odo]

Дуже глибока поетеса!

[BOLOLO]

Вітер.
Не вітер — буря!
Трощить, ламає, з землі вириває...
За чорними хмарами
(з блиском! ударами!)
за чорними хмарами мільйон мільйонів мускулястих рук.
Котить. У землю врізає
(чи то місто, дорога, чи луг)
у землю плуг.
А на землі люди, звірі й сади,
а на землі боги і храми:
о пройди, пройди над нами,
розсуди!
Й були такі, що тікали
в печери, озера, ліси.
— Що ти за сило єси? —
питали.
І ніхто з них не радів, не співав.
(Огняного коня вітер гнав —
огняного коня —
в ночі —)
І тільки їх мертві, розплющені очі
відбили всю красу нового дня!
Очі.

П.ТИЧИНА

КАМЕНЯРІ
Я бачив дивний сон. Немов передо мною
Безмірна, та пуста, і дика площина,
І я,прикований ланцем залізним, стою
Під височенною гранітною скалою,
А далі тисячі таких самих, як я.

У кождого чоло життя і жаль порили,
І в оці кождого горить любові жар,
І руки в кождого ланці, мов гадь, обвили,
І плечі кождого додолу ся схилили,
Бо давить всіх один страшний якийсь тягар.

У кождого в руках тяжкий залізний молот,
І голос сильний нам згори, як грім, гримить:
"Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод
Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод,
Бо вам призначено скалу сесю розбить."

І всі ми, як один, підняли вгору руки,
І тисяч молотів о камінь загуло,
І в тисячні боки розприскалися штуки
Та відривки скали; ми з силою розпуки
Раз по раз гримали о кам'яне чоло.

Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий,
Так наші молоти гриміли раз у раз;
І п'ядь за п'ядею ми місця здобували;
Хоч не одного там калічили ті скали,
Ми далі йшли, ніщо не спинювало нас.

І кождий з нас те знав, що слави нам не буде,
Ні пам'яті в людей за сей кривавий труд,
Що аж тоді підуть по сій дорозі люди,
Як ми проб'єм її та вирівняєм всюди,
Як наші кості тут під нею зогниють.

Та слави людської зовсім ми не бажали,
Бо не герої ми і не богатирі.
Ні, ми невольники, хоч добровільно взяли
На себе пута. Ми рабами волі стали:
На шляху поступу ми лиш каменярі.

І всі ми вірили, що своїми руками
Розіб'ємо скалу, роздробимо граніт,
Що кров'ю власною і власними кістками
Твердий змуруємо гостинець і за нами
Прийде нове життя, добро нове у світ.

І знали ми, що там далеко десь у світі,
Який ми кинули для праці, поту й пут,
За нами сльози ллють мами, жінки і діти,
Що други й недруги, гнівнії та сердиті,
І нас, і намір наш, і діло те кленуть.

Ми знали се, і в нас не раз душа боліла,
І серце рвалося, і груди жаль стискав;
Та сльози, ані жаль, ні біль пекучий тіла,
Ані прокляття нас не відтягли від діла,
І молота ніхто із рук не випускав.

Отак ми всі йдемо, в одну громаду скуті
Святою думкою, а молоти в руках.
Нехай прокляті ми і світом позабуті!
Ми ломимо скалу, рівняєм правді путі,
І щастя всіх прийде по наших аж кістках.

І.ФРАНКО