Наши любимые стихи Опции

[Malinka1308]

Выкладывайте сюда свои любимые стихи
Хочу открыть для себя что-то новое)0 Начну я



О, как убийственно мы любим,
Как в буйной слепоте страстей
Мы то всего вернее губим,
Что сердцу нашему милей!

Давно ль, гордясь своей победой,
Ты говорил: она моя...
Год не прошел - спроси и сведай,
Что уцелело от нея?

Куда ланит девались розы,
Улыбка уст и блеск очей?
Все опалили, выжгли слезы
Горючей влагою своей.

Ты помнишь ли, при вашей встрече,
При первой встрече роковой,
Ее волшебный взор, и речи,
И смех младенчески живой?

И что ж теперь? И где все это?
И долговечен ли был сон?
Увы, как северное лето,
Был мимолетным гостем он!

Судьбы ужасным приговором
Твоя любовь для ней была,
И незаслуженным позором
На жизнь ее она легла!

Жизнь отреченья, жизнь страданья!
В ее душевной глубине
Ей оставались вспоминанья...
Но изменили и оне.

И на земле ей дико стало,
Очарование ушло...
Толпа, нахлынув, в грязь втоптала
То, что в душе ее цвело.

И что ж от долгого мученья
Как пепл, сберечь ей удалось?
Боль, злую боль ожесточенья,
Боль без отрады и без слез!

О, как убийственно мы любим,
Как в буйной слепоте страстей
Мы то всего вернее губим,
Что сердцу нашему милей.

Сообщение отредактировал Malinka1308 - 31.3.2009, 11:25

[Odo]

АЙНЕ КЛЯЙНЕ НАХТМУЗІК

Від Дону до Сяну
Лежиш, осіянна.
Від Тігра з Ефратом лежиш аж до Осло й Баранович.
Вже сонце низенько,
Вже вечір близенько,
І я тобі, ненько, кажу по-синівськи ”Добраніч...”
Та перше, ніж ти свої очі, мов брами, до завтра причиниш,
Давай спом’янемо усіх,
Що не сплять ції ночі, з причини, або й без причини:
Твої космонавти
На станції ”Тризуб” так само летять по орбіті;
Твої костоправи
Так само стуляють щелепи, коліна і лікті побиті;
Твої педерасти
Так само приймають (або не приймають) закони,
Або закидають за комин, або закладають за комір;
Твої мільйонери
Так само рахують так само набуті мільйони;
Твої офіцери
Вчать мову й муштрують іще не готові Десну перейти батальйони;
Твої Роксоляни
Попід ”Брістолями”
Йдуть заміж по п’ять разів за ніч.
Гірка і пречиста, свята й ненависна,
Добраніч, вітчизно, добраніч, вітчизно, добраніч...
Все інше заснуло. В лісах твоїх сплять, обійнявшись, звірята.
Поклався осел з бараном, а тигр, наче з братом, з ефратом.
На водах морів твоїх сплять кораблі: криголами,
сейнери, траулери, китобої, канонерки, джонки, чайки,
катамарани, есмінці, авіаносці, крейсери, катери,
тримарани, байдарки, каное, галери, моторки, галеони,
яхти, барки, баржі, рудовози, танкери, міноносці, кліпери, –
а окремо від них –
каравели й ґондоли.
Сплять люди в будинках, і навіть поети – оті джони донни твої, дон жуани, гандони, –
Й вони навіть сплять у якихось альковах, і наче в оковах –
В обіймах своїх маргарит, припадочних і припадкових.
Поетів ти завтра у шати вбереш і у рами обрамиш.
Лиш встанеш раненько із шатів тих соплі і кров відпереш.
Тож добраніч, вітчизно, добраніч...
Вже й я відпливаю, але відчуваю, як десь у містах їхніх рідних
До сну вже схиляє і двох побратимів моїх богорівних.
І ми вже лягаєм, набік відкладаєм болючі свої 3 (три) пера,
І вже засинаєм, і вже не встигаєм востаннє тобі побажати добра... –
Ніч.


ВІРШ ДО РІДНОЇ МОВИ

Як ти звучиш калиново-дубово,
Рідна моя, моя матірна мово!

Слово м’яке, оксамитове, байкове,
Слово є дідове, слово є батькове.

І Білодідове, і Сивоконеве,
І Чорноволове, вже узаконене.

В соннім спокої вогонь твій ледь бився.
Але страху я тоді натерпівся!

З тої халепи не вийшли б ми зроду.
Кляпи, здавалось, в ротах у народу.

Та щоб підняти тебе із гробовищ,
Стали до герцю Жулинський, Грабович.

Щоб воскресити тебе з домовини,
В діло пішли каменюки й дубини.

Вороне чорний! Даремно ти крячеш.
Ріднеє слово жиє і є – бачиш!

Рідна моя українськая мова
Житиме вічно – кльова, фірмова!..


МІЙ ХРЕСТ

Сьогодні вечір, а вона – з ними.
Сьогодні вітер, а я сам, знову.
Оце мій хрест, зніміть його з мене.
Оце мій хрест, зніміть мене з нього.

Оце мій хрест. Я ніс його довго.
Зустрів її і кинув під ноги.
Оце, кажу, такі мої дрова.
Ти розпали мені вогню з нього.

Вона сказала: ”В мене є фрески.
У мене храми є, на них – шпилі.
Якби маленький, золотий хрестик.
Якби на шию, а не на спину”.

Тепер прийшли і кажуть: ”Прощайся”.
Центуріони стали, як влиті.
Візьміть маленьке золоте щастя.
Лишіть велике кам’яне лихо!..

Хрестоносіння, кажуть, – це догма,
І час новий мене змете, змеле.
Оце мій хрест, я ніс його довго.
Зніміть мене. Зніміть його з мене.


ТРАВНЕВА БАЛАДА

Травень, а так, понімаєте, холодно.
Так, понімаєте, все навпаки!
А за вікном починається поле
І видно за полем село Бармаки.
В час, коли бідній душі одиноко,
А поряд дорога гурчить об’їзна,
Я плащ одягаю і йду на дорогу –
А може полегшає, хто його зна...
Дорога так само, як я, неприкаяна,
Дорога мене обтікає, мов каменя,
Байдужа, хоч губи собі прокуси.
Дорога мене приведе до лікарні –
В дощі рожевіють її корпуси.
В мене тут зараз ніхто не вмирає,
Так що й сумління знеболено спить.
В мене тут є санітарочка Рая,
В Раї для мене знайдеться спирт*.
Підем гуляти? Рая не проти.
Станем в садочку під деревце.
Віршів читати Рая не просить.
І дуже я вдячний Раї за це.
Рая сама говоритиме більше.
Каже: ”Наравицця дуже мині
Амириканський писатель Селінжер”.
Знаєш, – питає, – такого, чи ні?
Я відповім. (Не те, що подумав).
Пахне мовчання, як шоколад.
Голдена Колфілда постать сутула
Ген у вікні однієї з палат.
Я відчуваю – підходжу до краю,
Вже й бісенята стрибають в очах.
Я обніму санітарочку Раю
Прямо в холодних і мокрих кущах.
Далі вже слів не знаходиться в мові,
Тільки – що ми молоді і живі.
Буде як острів в зеленому морі
Плащ мій, простелений на траві.
Скоро вмирати я ще не збираюсь.
Я ще існую,
бо я ще люблю
Милу мою санітарочку Раю
І мокру – під нею – вітчизну мою.
Але коли таки прийде по мене
Баба безноса з косою в руках,
Хай би росли такі темнозелені,
Мокрі й холодні кущі в головах...

* Спирт нашатирний Н4ОН. (прим. автора).

© Олександр Ірванець

Сообщение отредактировал Odo - 31.3.2009, 11:55

[Malinka1308]

Костенко Ліна :: "Страшні слова, коли вони мовчать..."
Страшні слова, коли вони мовчать,
Коли вони зненацька причаїлись,
Коли не знаєш, з чого їх почать,
Бо всі слова були уже чиїмись.


Хтось ними плакав, мучився, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди, і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!


Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія - це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.

[Odo]

Коли ти була зо мною, ладо моє,
Усе було до ладу,
Як сонце в саду,
А тепер розладнався світ, ладо моє.

Встала між нами розрив-трава.
Розрив-трава високо росте,
Розірвала ночі і дні.
Перше були вони як крила ластівки:
Верх чорний, спід білий, а крило одно.
Тепер вони як розламаний камінь –
Колють і ранять, ладо моє.

Стало тяжко нести мені час,
Туга рве мислі мої,
Як буря метає снігом.
Одна сніжинка паде на лід,
І вітер жене її в безвість,
Друга лягає при березі
У скований слід копита,
Третя розбивається об сук,
Стало тяжко нести мені час.

Я п'ю полинь, ладо моє,
Ввечері і вранці
Я п'ю полинь.
Та багато полині в степах,
Не спити її, не вигубити.

Я знаю: усе вмирає.
Квітка у полі,
Дерево в лісі,
Дитина в місті,
Усе вмирає, ладо моє.

Не в одні двері приводить нас вечір,
Не в одному вікні вітаєм ми ранок,
І забув я творити казку.
Так гостро дивлюсь,
А бачу тільки видиме,
Тільки можливе, ой ладо моє.

© Володимир Свідзинський

[Malinka1308]

Коли ти була зо мною, ладо моє,....

Красивое стихотворение

Сообщение отредактировал Malinka1308 - 31.3.2009, 15:08

[Def]

Пану Odo лишь бы не по русски;-)

[Malinka1308]

Пану Odo лишь бы не по русски;-)

Кстати, Одо , ни за что не поверю, что Вам российская поэзия не нравится
Выкладывайте

[Def]

Морква на городi,
У саду бджола.
Жаба на болотi
Крила розвела.
Хоче полетiти,
Тихо каже "Ква!"
Але в небо взмити
Hе дає Москва.
Знають, знають хитрi
Клятi москалi
Те, що у повiтрi
- Жаби - королi.
Що, розкинув крила,
Мов зелений птах,
Цiлий день парила б
Жаба в небесах.
Що могла б дiстати
Hавiть до зiрок,
Що створив лiтати
Жаб зелених бог.
Але щось тримає,
Тягне до трави.
Жаба точно знає –
То рука Москви.
В ней залiзнi пальцi,
Як кiльцем взяли.
Тримають за лапи
Жабу москалi...
Кажуть, що не треба.
Кажуть: "Ти лайно".
Але цiлить в небо
Жаба все одно.
I хоча минають
Цi тяжки часи,
Досi заважають
Жабi руськi пси.
Годi, кляте стерво,
Золота Москва
Жаба ще не вмерла,
Жаба ще жива!
Жаба ще порине
В синю далечiнь,
Бо немає нинi
Краще жаб створiнь!

Сообщение отредактировал Def - 31.3.2009, 23:15

[Malinka1308]

Def, сами написали?

[Def]

К сожалению нет.))))

[Malinka1308]

К сожалению нет.))))

Выкладывайте автора

[Def]

Эээ. Сейчас погуглю.

[Def]

Провайдер лёг. Пишу через мобилку. Отпишусь завтра...(

[Odo]

Выкладывайте автора

Пан Ґуґль каже наступне:

Автор стихов - канадец украинского происхождения Микола Середа.

Кстати, Одо , ни за что не поверю, что Вам российская поэзия не нравится
Выкладывайте

Та будь ласка:

ГАМЛЕТ

Гул затих. Я вышел на подмостки.
Прислонясь к дверному косяку,
Я ловлю в далеком отголоске,
Что случится на моем веку.

На меня наставлен сумрак ночи
Тысячью биноклей на оси.
Если только можно, Aвва Oтче,
Чашу эту мимо пронеси.

Я люблю твой замысел упрямый
И играть согласен эту роль.
Но сейчас идет другая драма,
И на этот раз меня уволь.

Но продуман распорядок действий,
И неотвратим конец пути.
Я один, все тонет в фарисействе.
Жизнь прожить - не поле перейти.

© Борис Пастернак

Уривок з його перекладу Гамлета:

Быть иль не быть, вот в чем вопрос.
Достойно ль
Души терпеть удары и щелчки
Обидчицы судьбы иль лучше встретить
С оружьем море бед и положить
Конец волненьям? Умереть. Забыться.
И все. И знать, что этот сон - предел
Сердечных мук и тысячи лишений,
Присущих телу. Это ли не цель
Желанная? Скончаться. Сном забыться.
Уснуть. И видеть сны? Вот и ответ.
Какие сны в том смертном сне приснятся,
Когда покров земного чувства снят?
Вот объясненье. Вот что удлиняет
Несчастьям нашим жизнь на столько лет.
А то кто снес бы униженья века,
Позор гоненья, выходки глупца,
Отринутую страсть, молчанье права,
Надменность власть имущих и судьбу
Больших заслуг перед судом ничтожеств,
Когда так просто сводит все концы
Удар кинжала? Кто бы согласился
Кряхтя под ношей жизненной плестись,
Когда бы неизвестность после смерти,
Боязнь страны, откуда ни один
Не возвращался, не склоняла воли
Мириться лучше со знакомым злом,
Чем бегством к незнакомому стремиться.
Так всех нас в трусов превращает мысль.
Так блекнет цвет решимости природной
При тусклом свете бледного ума,
И замыслы с размахом и почином
Меняют путь и терпят неуспех
У самой цели. Между тем довольно! -
Офелия! О, радость! Помяни
Мои грехи в своих молитвах, нимфа.

© пер.Борис Пастернак

Сообщение отредактировал Odo - 1.4.2009, 9:16

[Malinka1308]

На сердце призраком тоска

В окно стучит потерянность

О, как ко мне сейчас близка

Потерянная молодость.

Слова, что ночь шептала мне,

Лишь ветра дуновение,

Луна рисует на стене

Слепое отрешение.

Круговорот безумных дней

Закрутит, заклянет, затянет.

И город выцветших теней

Он то поманит, то расстает.



Сообщение отредактировал Malinka1308 - 5.4.2009, 21:24

[Гад еще тот]

Не помню, кто автор, но все же:

Немеет сердце в сладкой боли
Струится локон на плечо
"Я к Вам пишу - чего же боле..." -
"РЖУНИМАГУ! Пешы исчо!"

Або

В стену носом уткнулся и сплю
Снова ночь не тебе подарил
Успокойся, конечно люблю
Не любил бы - давно б пристрелил.
(Доктор Верховцев)

[Malinka1308]

Гуд бай, Імперія – прийшла пора прощатись;
[b]Монголи вас навчили матюкатись
Від угро-фінів ви набрались фєні
А від хозарів – Володімір Лєнін

Москва кричить: земель у Росії багато!
Рускоязичники! Вас є, де поселяти!
Та у Москві квартир для вас нема…
Є за Уралом – БАМ…і Колима

І газ, і нафта – це усе прекрасно
Що буде, як закінчится – не ясно
А потепліє в нафтових широтах
Труба Газпрому булькне у болото

Середня полоса – то неврожаї
Народ бухає сурогати - і здихає…
Є у тайзі горіхи та гриби
Але за хлібом сунетесь сюди

Совіти зАвжди воювать хотіли
Всесвітню революцію мутили
Усюди лізли, де їх не чекали
Взяли Берлін – і пів-народу вклали….[/b]

СанктПТБург стоїть віки...

Бо в козаків - міцні кістки!

А як впаде – то винні будете самі….

Цар любить тих, хто гине на дурняк

Або задурно паше – просто так.

[Odo]

Гуд бай, Імперія – прийшла пора прощатись; Монголи вас навчили матюкатись ...

У продовження північно-східної тематики:

Яр Славутич "Московія"

Стоїш з украденим ім'ям,
Напівтатарка, напівфінка.
Жахає свистом Солов'я
Билин осквернена сторінка.

Живеш, мов злодій на горбі,
І косиш оком в безмір степу,
Кленучи в радісній злобі
Ясновельможного Мазепу.

Ідеш упИрем по кістках-
І стигне піною отрути
На хижо стиснутих устах
Зневага Сталіна й Малюти.

О, муко! Вп'явши пазурІ
У жертви сковані, невинні,
Жирують смерди, як царі,
Аж очі рвуться яструбині.

І сморід, бурий і пливкий,
Поймає прОстори безкраї.
Лежать у костях Соловки,
І з надер Вінниця ридає.

Та вірю в правди майбуття,
У благовістя правди вірю-
Впадеш, не знавши каяття,
В подобі раненого звіря!

На щастя гнаним - упадеш!
І, снаговито спрагла зміни,
Устане з полум'я пожеж
Священна воля України.
(1945-1950)

Сообщение отредактировал Odo - 8.4.2009, 8:24

[Malinka1308]

Итак, ты счастлива. Обязан
Быть счастлив за тебя и я:
Ведь я с тобой, как прежде, связан,
И мне близка судьба твоя.

Я твоего увидел мужа —
Мне душу груз тоски сдавил...
Но нет, не надо, было б хуже,
Когда б тебя он не любил.

К ребенку взор мой обернулся —
И душу ревность стала рвать.
Когда же мне он улыбнулся,
Поцеловал его — за мать.

Мелькнули за его чертами
Лица отцовского черты.
Смолчал я — и его глазами
Вдруг на меня взглянула ты.

Но мне с тобой прощаться надо.
Ты счастлива, я не ропщу.
Но, если я останусь рядом,-
Тебе я сердце посвящу.

Я думал — гаснет он с годами,
Огонь мальчишеских страстей...
И вот — в душе все то же пламя,
Но нет теперь надежды в ней.

Я внутренней не выдал дрожи.
Я был спокоен. Я смолчал.
Мы снова встретились — так что же?
Ведь я себя не выдавал.

С тобой я повстречался взором,
Ты разглядела лишь одно:
Мое спокойствие, в котором
Отчаянье заключено.

Мечта мальчишеская, где ты?
Воспоминание, уймись!
Где воды легендарной Леты?
Спи, сердце- или разорвись!

Джордж Гордон Байрон

[Odo]

Думаю, улюблені пісні теж можна?

Луч солнца золотого

Луч солнца золотого тьмы скрыла пелена.
И между нами словно вдруг выросла стена.

Ночь пройдёт, наступит утро ясное.
Знаю счастье нас с тобой ждёт.
Ночь пройдёт, пройдёт пора ненастная,
солнце взойдёт, солнце взойдёт.

Петь птицы перестали, свет звёзд коснулся крыш.
В час грусти, ли печали ты голос мой услышь.

Ночь пройдёт, наступит утро ясное.
Знаю счастье нас с тобой ждёт.
Ночь пройдёт, пройдёт пора ненастная, солнце взойдёт, солнце взойдёт

солнце взойдёт
солнце взойдёт
солнце взойдёт
солнце взойдёт

© сл. Ю.Энтина муз. Ген. Гладкова вик. Муслім Магомаєв

Джордж Гордон Байрон

А переклад чий?