Версия для печати темы

Автор: Malinka1308 31.3.2009, 11:24

Выкладывайте сюда свои любимые стихи
Хочу открыть для себя что-то новое)0 Начну я



О, как убийственно мы любим,
Как в буйной слепоте страстей
Мы то всего вернее губим,
Что сердцу нашему милей!

Давно ль, гордясь своей победой,
Ты говорил: она моя...
Год не прошел - спроси и сведай,
Что уцелело от нея?

Куда ланит девались розы,
Улыбка уст и блеск очей?
Все опалили, выжгли слезы
Горючей влагою своей.

Ты помнишь ли, при вашей встрече,
При первой встрече роковой,
Ее волшебный взор, и речи,
И смех младенчески живой?

И что ж теперь? И где все это?
И долговечен ли был сон?
Увы, как северное лето,
Был мимолетным гостем он!

Судьбы ужасным приговором
Твоя любовь для ней была,
И незаслуженным позором
На жизнь ее она легла!

Жизнь отреченья, жизнь страданья!
В ее душевной глубине
Ей оставались вспоминанья...
Но изменили и оне.

И на земле ей дико стало,
Очарование ушло...
Толпа, нахлынув, в грязь втоптала
То, что в душе ее цвело.

И что ж от долгого мученья
Как пепл, сберечь ей удалось?
Боль, злую боль ожесточенья,
Боль без отрады и без слез!

О, как убийственно мы любим,
Как в буйной слепоте страстей
Мы то всего вернее губим,
Что сердцу нашему милей.

Автор: Odo 31.3.2009, 11:48

АЙНЕ КЛЯЙНЕ НАХТМУЗІК

Від Дону до Сяну
Лежиш, осіянна.
Від Тігра з Ефратом лежиш аж до Осло й Баранович.
Вже сонце низенько,
Вже вечір близенько,
І я тобі, ненько, кажу по-синівськи ”Добраніч...”
Та перше, ніж ти свої очі, мов брами, до завтра причиниш,
Давай спом’янемо усіх,
Що не сплять ції ночі, з причини, або й без причини:
Твої космонавти
На станції ”Тризуб” так само летять по орбіті;
Твої костоправи
Так само стуляють щелепи, коліна і лікті побиті;
Твої педерасти
Так само приймають (або не приймають) закони,
Або закидають за комин, або закладають за комір;
Твої мільйонери
Так само рахують так само набуті мільйони;
Твої офіцери
Вчать мову й муштрують іще не готові Десну перейти батальйони;
Твої Роксоляни
Попід ”Брістолями”
Йдуть заміж по п’ять разів за ніч.
Гірка і пречиста, свята й ненависна,
Добраніч, вітчизно, добраніч, вітчизно, добраніч...
Все інше заснуло. В лісах твоїх сплять, обійнявшись, звірята.
Поклався осел з бараном, а тигр, наче з братом, з ефратом.
На водах морів твоїх сплять кораблі: криголами,
сейнери, траулери, китобої, канонерки, джонки, чайки,
катамарани, есмінці, авіаносці, крейсери, катери,
тримарани, байдарки, каное, галери, моторки, галеони,
яхти, барки, баржі, рудовози, танкери, міноносці, кліпери, –
а окремо від них –
каравели й ґондоли.
Сплять люди в будинках, і навіть поети – оті джони донни твої, дон жуани, гандони, –
Й вони навіть сплять у якихось альковах, і наче в оковах –
В обіймах своїх маргарит, припадочних і припадкових.
Поетів ти завтра у шати вбереш і у рами обрамиш.
Лиш встанеш раненько із шатів тих соплі і кров відпереш.
Тож добраніч, вітчизно, добраніч...
Вже й я відпливаю, але відчуваю, як десь у містах їхніх рідних
До сну вже схиляє і двох побратимів моїх богорівних.
І ми вже лягаєм, набік відкладаєм болючі свої 3 (три) пера,
І вже засинаєм, і вже не встигаєм востаннє тобі побажати добра... –
Ніч.


ВІРШ ДО РІДНОЇ МОВИ

Як ти звучиш калиново-дубово,
Рідна моя, моя матірна мово!

Слово м’яке, оксамитове, байкове,
Слово є дідове, слово є батькове.

І Білодідове, і Сивоконеве,
І Чорноволове, вже узаконене.

В соннім спокої вогонь твій ледь бився.
Але страху я тоді натерпівся!

З тої халепи не вийшли б ми зроду.
Кляпи, здавалось, в ротах у народу.

Та щоб підняти тебе із гробовищ,
Стали до герцю Жулинський, Грабович.

Щоб воскресити тебе з домовини,
В діло пішли каменюки й дубини.

Вороне чорний! Даремно ти крячеш.
Ріднеє слово жиє і є – бачиш!

Рідна моя українськая мова
Житиме вічно – кльова, фірмова!..


МІЙ ХРЕСТ

Сьогодні вечір, а вона – з ними.
Сьогодні вітер, а я сам, знову.
Оце мій хрест, зніміть його з мене.
Оце мій хрест, зніміть мене з нього.

Оце мій хрест. Я ніс його довго.
Зустрів її і кинув під ноги.
Оце, кажу, такі мої дрова.
Ти розпали мені вогню з нього.

Вона сказала: ”В мене є фрески.
У мене храми є, на них – шпилі.
Якби маленький, золотий хрестик.
Якби на шию, а не на спину”.

Тепер прийшли і кажуть: ”Прощайся”.
Центуріони стали, як влиті.
Візьміть маленьке золоте щастя.
Лишіть велике кам’яне лихо!..

Хрестоносіння, кажуть, – це догма,
І час новий мене змете, змеле.
Оце мій хрест, я ніс його довго.
Зніміть мене. Зніміть його з мене.


ТРАВНЕВА БАЛАДА

Травень, а так, понімаєте, холодно.
Так, понімаєте, все навпаки!
А за вікном починається поле
І видно за полем село Бармаки.
В час, коли бідній душі одиноко,
А поряд дорога гурчить об’їзна,
Я плащ одягаю і йду на дорогу –
А може полегшає, хто його зна...
Дорога так само, як я, неприкаяна,
Дорога мене обтікає, мов каменя,
Байдужа, хоч губи собі прокуси.
Дорога мене приведе до лікарні –
В дощі рожевіють її корпуси.
В мене тут зараз ніхто не вмирає,
Так що й сумління знеболено спить.
В мене тут є санітарочка Рая,
В Раї для мене знайдеться спирт*.
Підем гуляти? Рая не проти.
Станем в садочку під деревце.
Віршів читати Рая не просить.
І дуже я вдячний Раї за це.
Рая сама говоритиме більше.
Каже: ”Наравицця дуже мині
Амириканський писатель Селінжер”.
Знаєш, – питає, – такого, чи ні?
Я відповім. (Не те, що подумав).
Пахне мовчання, як шоколад.
Голдена Колфілда постать сутула
Ген у вікні однієї з палат.
Я відчуваю – підходжу до краю,
Вже й бісенята стрибають в очах.
Я обніму санітарочку Раю
Прямо в холодних і мокрих кущах.
Далі вже слів не знаходиться в мові,
Тільки – що ми молоді і живі.
Буде як острів в зеленому морі
Плащ мій, простелений на траві.
Скоро вмирати я ще не збираюсь.
Я ще існую,
бо я ще люблю
Милу мою санітарочку Раю
І мокру – під нею – вітчизну мою.
Але коли таки прийде по мене
Баба безноса з косою в руках,
Хай би росли такі темнозелені,
Мокрі й холодні кущі в головах...

* Спирт нашатирний Н4ОН. (прим. автора).

© http://www.ji.lviv.ua/ji-library/pleroma/irvanets.htm

Автор: Malinka1308 31.3.2009, 11:54

Костенко Ліна :: "Страшні слова, коли вони мовчать..."
Страшні слова, коли вони мовчать,
Коли вони зненацька причаїлись,
Коли не знаєш, з чого їх почать,
Бо всі слова були уже чиїмись.


Хтось ними плакав, мучився, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди, і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!


Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія - це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.

Автор: Odo 31.3.2009, 13:03

Коли ти була зо мною, ладо моє,
Усе було до ладу,
Як сонце в саду,
А тепер розладнався світ, ладо моє.

Встала між нами розрив-трава.
Розрив-трава високо росте,
Розірвала ночі і дні.
Перше були вони як крила ластівки:
Верх чорний, спід білий, а крило одно.
Тепер вони як розламаний камінь –
Колють і ранять, ладо моє.

Стало тяжко нести мені час,
Туга рве мислі мої,
Як буря метає снігом.
Одна сніжинка паде на лід,
І вітер жене її в безвість,
Друга лягає при березі
У скований слід копита,
Третя розбивається об сук,
Стало тяжко нести мені час.

Я п'ю полинь, ладо моє,
Ввечері і вранці
Я п'ю полинь.
Та багато полині в степах,
Не спити її, не вигубити.

Я знаю: усе вмирає.
Квітка у полі,
Дерево в лісі,
Дитина в місті,
Усе вмирає, ладо моє.

Не в одні двері приводить нас вечір,
Не в одному вікні вітаєм ми ранок,
І забув я творити казку.
Так гостро дивлюсь,
А бачу тільки видиме,
Тільки можливе, ой ладо моє.

© http://www.dt.ua/3000/3680/32595/

Автор: Malinka1308 31.3.2009, 15:08

Цитата(Odo @ 31.3.2009, 13:42)

Автор: Def 31.3.2009, 23:08

Пану Odo лишь бы не по русски;-)

Автор: Malinka1308 31.3.2009, 23:13

Цитата(Def @ 31.3.2009, 22:47)

Автор: Def 31.3.2009, 23:14

Морква на городi,
У саду бджола.
Жаба на болотi
Крила розвела.
Хоче полетiти,
Тихо каже "Ква!"
Але в небо взмити
Hе дає Москва.
Знають, знають хитрi
Клятi москалi
Те, що у повiтрi
- Жаби - королi.
Що, розкинув крила,
Мов зелений птах,
Цiлий день парила б
Жаба в небесах.
Що могла б дiстати
Hавiть до зiрок,
Що створив лiтати
Жаб зелених бог.
Але щось тримає,
Тягне до трави.
Жаба точно знає –
То рука Москви.
В ней залiзнi пальцi,
Як кiльцем взяли.
Тримають за лапи
Жабу москалi...
Кажуть, що не треба.
Кажуть: "Ти лайно".
Але цiлить в небо
Жаба все одно.
I хоча минають
Цi тяжки часи,
Досi заважають
Жабi руськi пси.
Годi, кляте стерво,
Золота Москва
Жаба ще не вмерла,
Жаба ще жива!
Жаба ще порине
В синю далечiнь,
Бо немає нинi
Краще жаб створiнь!

Автор: Malinka1308 31.3.2009, 23:18

Def, сами написали?

Автор: Def 31.3.2009, 23:23

К сожалению нет.))))

Автор: Malinka1308 31.3.2009, 23:25

Цитата(Def @ 31.3.2009, 23:02)

Автор: Def 31.3.2009, 23:26

Эээ. Сейчас погуглю.

Автор: Def 1.4.2009, 0:02

Провайдер лёг. Пишу через мобилку. Отпишусь завтра...(

Автор: Odo 1.4.2009, 9:08

Цитата(Malinka1308 @ 1.4.2009, 0:04)

Выкладывайте автора

Цитата(Malinka1308 @ 31.3.2009, 23:52)

Кстати, Одо , ни за что не поверю, что Вам российская поэзия не нравится
Выкладывайте

Автор: Malinka1308 5.4.2009, 21:23

На сердце призраком тоска

В окно стучит потерянность

О, как ко мне сейчас близка

Потерянная молодость.

Слова, что ночь шептала мне,

Лишь ветра дуновение,

Луна рисует на стене

Слепое отрешение.

Круговорот безумных дней

Закрутит, заклянет, затянет.

И город выцветших теней

Он то поманит, то расстает.

Автор: Гад еще тот 6.4.2009, 10:50

Не помню, кто автор, но все же:

Немеет сердце в сладкой боли
Струится локон на плечо
"Я к Вам пишу - чего же боле..." -
"РЖУНИМАГУ! Пешы исчо!"

Або

В стену носом уткнулся и сплю
Снова ночь не тебе подарил
Успокойся, конечно люблю
Не любил бы - давно б пристрелил.
(Доктор Верховцев)

Автор: Malinka1308 7.4.2009, 23:25

Гуд бай, Імперія – прийшла пора прощатись;
[b]Монголи вас навчили матюкатись
Від угро-фінів ви набрались фєні
А від хозарів – Володімір Лєнін

Москва кричить: земель у Росії багато!
Рускоязичники! Вас є, де поселяти!
Та у Москві квартир для вас нема…
Є за Уралом – БАМ…і Колима

І газ, і нафта – це усе прекрасно
Що буде, як закінчится – не ясно
А потепліє в нафтових широтах
Труба Газпрому булькне у болото

Середня полоса – то неврожаї
Народ бухає сурогати - і здихає…
Є у тайзі горіхи та гриби
Але за хлібом сунетесь сюди

Совіти зАвжди воювать хотіли
Всесвітню революцію мутили
Усюди лізли, де їх не чекали
Взяли Берлін – і пів-народу вклали….[/b]

СанктПТБург стоїть віки...

Бо в козаків - міцні кістки!

А як впаде – то винні будете самі….

Цар любить тих, хто гине на дурняк

Або задурно паше – просто так.

Автор: Odo 8.4.2009, 8:22

Цитата(Malinka1308 @ 7.4.2009, 23:04)

Автор: Malinka1308 8.4.2009, 12:28

Итак, ты счастлива. Обязан
Быть счастлив за тебя и я:
Ведь я с тобой, как прежде, связан,
И мне близка судьба твоя.

Я твоего увидел мужа —
Мне душу груз тоски сдавил...
Но нет, не надо, было б хуже,
Когда б тебя он не любил.

К ребенку взор мой обернулся —
И душу ревность стала рвать.
Когда же мне он улыбнулся,
Поцеловал его — за мать.

Мелькнули за его чертами
Лица отцовского черты.
Смолчал я — и его глазами
Вдруг на меня взглянула ты.

Но мне с тобой прощаться надо.
Ты счастлива, я не ропщу.
Но, если я останусь рядом,-
Тебе я сердце посвящу.

Я думал — гаснет он с годами,
Огонь мальчишеских страстей...
И вот — в душе все то же пламя,
Но нет теперь надежды в ней.

Я внутренней не выдал дрожи.
Я был спокоен. Я смолчал.
Мы снова встретились — так что же?
Ведь я себя не выдавал.

С тобой я повстречался взором,
Ты разглядела лишь одно:
Мое спокойствие, в котором
Отчаянье заключено.

Мечта мальчишеская, где ты?
Воспоминание, уймись!
Где воды легендарной Леты?
Спи, сердце- или разорвись!

Джордж Гордон Байрон

Автор: Odo 9.4.2009, 14:30

Думаю, улюблені пісні теж можна?

Луч солнца золотого

Луч солнца золотого тьмы скрыла пелена.
И между нами словно вдруг выросла стена.

Ночь пройдёт, наступит утро ясное.
Знаю счастье нас с тобой ждёт.
Ночь пройдёт, пройдёт пора ненастная,
солнце взойдёт, солнце взойдёт.

Петь птицы перестали, свет звёзд коснулся крыш.
В час грусти, ли печали ты голос мой услышь.

Ночь пройдёт, наступит утро ясное.
Знаю счастье нас с тобой ждёт.
Ночь пройдёт, пройдёт пора ненастная, солнце взойдёт, солнце взойдёт

солнце взойдёт
солнце взойдёт
солнце взойдёт
солнце взойдёт

© сл. Ю.Энтина муз. Ген. Гладкова вик. Муслім Магомаєв

Цитата(Malinka1308 @ 8.4.2009, 12:07)

Автор: Malinka1308 9.4.2009, 14:34

Цитата(Odo @ 9.4.2009, 14:09)

Автор: Odo 9.4.2009, 16:34

Весняна ружо, любиш ти –
І аромат твого кохання
Я п'ю при блискоті світання,
Як чистий подих красоти,
Як невидиме доторкання
Якоїсь тайни неземної,
Моїм очам недосяжної.

Була весна, що й я кохав
Ту поломінь, той смуток чистий,
Той трепет серця променистий –
Чи хто відчув їх, чи пізнав,
Чи аромат їх хто уймав,
Як знак безмовного привіту
Із-за межі чужого світу.

© http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B2%D1%96%D0%B4%D0%B7%D1%96%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80_%D0%84%D0%B2%D1%82%D0%B8%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87

По суті, Свідзинський — той же Ротко, тільки у поезії. Та ж замріяна романтика барв, погляд заглиблений у символізм кольору:



П.С.

А сині ж метелики, сині,
Де ярній цвіт на долині.
Полум'ям шириться сонце.
В сонці, як іскри, метелики сині.

Сині метелики, синій день,
Темрявий берест шумить одиноко,
Серце зривають сплески пісень –
День розпалався широко, високо.

© Володимир Свідзинський

Автор: Odo 9.4.2009, 16:45

Порівняйте цей вірш з цитатою нижче:

В полум'ї був спервовіку
І в полум'я знову вернуся...
І як те вугілля в горні
В бурхливім горінні зникає,
Так розімчать, розметають
Сонячні вихори в пасма блискучі
Спалене тіло моє.
І там, невідущий, невісний,
Міріадом бездумних частинок
Зустрінуся знову з тобою,
Колись – як і я – живою.
Міріадом бездумних частинок
З розсипаним пилом пилинки земної.
І не повість нам, не скаже ніщо,
Як у часі незглибнім,
У світі заниклім,
Два листки на єдиному дереві,
Ми спахнули колись,
І зчарованим зором уздріли
Цвіт огневий над собою,
І розцвіли в його світлі ласкавім,
І невольники волі його
Так безумно, так трепетно
Поривалися серцем до серця,
Не повість нам, не скаже ніщо.

© Володимир Свідзинський

Автор: Odo 9.4.2009, 17:02

Ще один митець доби Розстріляного Відродження - Олекса Слісаренко (1891-1937)
Звертався поет позмiнно або й одночасно до кiлькох поетичних стилiв чи напрямiв. Про якусь причетнiсть до експресiонiзму може свiдчити його дуже гарна експресивна "Осiнь", що має одночасно й неокласичну пластику.

Осінь

В біблійних теренах полян
Заплутались іржаві ниті, —
Сивизна ранньої блакиті
І багреці жовтневих ран.

Збирайтесь, сміливі ловці!
Годуйте пси, лаштуйте зброю, —
Осінні звірі за горою
Заплуталися у сільці...

З купців женуть плямисті пси
На мене фантастичних звірів,
І бачу я на рижій шкірі
І заворожені ліси,
І киновар засохлих ран,
І холод жовтої одежі,
І блиски згаслої пожежі
На тлі розтерзаних полян.

© Олекса Слісаренко

Автор: Malinka1308 15.4.2009, 23:27

Цитата(Odo @ 9.4.2009, 17:13)

По суті, Свідзинський — той же Ротко, тільки у поезії. Та ж замріяна романтика барв, погляд заглиблений у символізм кольору:



П.С.

А сині ж метелики, сині,
Де ярній цвіт на долині.
Полум'ям шириться сонце.
В сонці, як іскри, метелики сині.

Сині метелики, синій день,
Темрявий берест шумить одиноко,
Серце зривають сплески пісень –
День розпалався широко, високо.

© Володимир Свідзинський

Автор: Malinka1308 16.4.2009, 10:18

КОГДА МНЕ ВСТРЕЧАЕТСЯ В ЛЮДЯХ ДУРНОЕ..

Когда мне встречается в людях дурное,
То долгое время я верить стараюсь,
Что это скорее всего напускное,
Что это случайность. И я ошибаюсь.

И, мыслям подобным ища подтвержденья,
Стремлюсь я поверить, забыв про укор,
Что лжец, может, просто большой фантазер,
А хам, он, наверно, такой от смущенья.

Что сплетник, шагнувший ко мне на порог,
Возможно, по глупости разболтался,
А друг, что однажды в беде не помог,
Не предал, а просто тогда растерялся.

Я вовсе не прячусь от бед под крыло.
Иными тут мерками следует мерить.
Ужасно не хочется верить во зло,
И в подлость ужасно не хочется верить!

Поэтому, встретив нечестных и злых,
Нередко стараешься волей-неволей
В душе своей словно бы выправить их
И попросту "отредактировать", что ли!

Но факты и время отнюдь не пустяк.
И сколько порой ни насилуешь душу,
А гниль все равно невозможно никак
Ни спрятать, ни скрыть, как ослиные уши.

Ведь злого, признаться, мне в жизни моей
Не так уж и мало встречать доводилось.
И сколько хороших надежд поразбилось,
И сколько вот так потерял я друзей!

И все же, и все же я верить не брошу,
Что надо в начале любого пути
С хорошей, с хорошей и только с хорошей,
С доверчивой меркою к людям идти!

Пусть будут ошибки (такое не просто),
Но как же ты будешь безудержно рад,
Когда эта мерка придется по росту
Тому, с кем ты станешь богаче стократ!

Пусть циники жалко бормочут, как дети,
Что, дескать, непрочная штука - сердца...
Не верю! Живут, существуют на свете
И дружба навек, и любовь до конца!

И сердце твердит мне: ищи же и действуй.
Но только одно не забудь наперед:
Ты сам своей мерке большой соответствуй,
И все остальное, увидишь,- придет!


Э.Асадов

Автор: Odo 16.4.2009, 11:13

Цитата(Malinka1308 @ 15.4.2009, 23:06)

Автор: Malinka1308 23.4.2009, 10:23

В РАЮ

Воспоминанье слишком давит плечи,
Я о земном заплачу и в раю,
Я старых слов при нашей новой встрече
Не утаю.

Где сонмы ангелов летают стройно,
Где арфы, лилии и детский хор,
Где всё покой, я буду беспокойно
Ловить твой взор.

Виденья райские с усмешкой провожая,
Одна в кругу невинно-строгих дев,
Я буду петь, земная и чужая,
Земной напев!

Воспоминанье слишком давит плечи,
Настанет миг,- я слез не утаю...
Ни здесь, ни там,- нигде не надо встречи,
И не для встреч проснемся мы в раю!



Марина Цветаева

Автор: Malinka1308 28.4.2009, 10:27

I’m
Taking a ride
Off to one side
It is a personal thing
Where
When I can’t stand
Up in this cage I’m not regretting

I don’t need a better thing
I’d settle for less
It’s another thing for me
I just have to wander through this world
Alone

Stop
before you fall
Into the hole that I have dug here
Rest
Even as you
Are starting to feel the way I used to

I don’t need a better thing
Just to sound confused
Don’t talk about everyone
I am not amused by you

'Cause I’m gonna lose you
Yes, I’m gonna lose you
If I’m gonna lose you...

'Cause I’m gonna lose you
Yes, I’m gonna lose you
If I’m gonna lose you
I’ll lose you now for good
Pete Yorn -Lose you

Автор: Odo 5.5.2009, 15:58

Нам дивляться у спину тисячі,
Кого давно немає вже на світі.
Хто вже давно залишився в ночі,
Жінки, селяни, воїни і діти.

Нам дивляться у спину тисячі,
Які не раз вставали за Вкраїну.
Що йшли за нас під кулі і мечі,
Найвищу в світі сплачуючи ціну.

Нам дивляться у спину тисячі,
Із тих, хто вже давно пішов до Бога.
І їхній погляд мало не кричить
До нас. А ми? А ми нічого...

© http://mistral.org.ua/?q=node/41

Автор: *Киця* 5.5.2009, 22:52

№ 2355

Я хочу бути лиш з тобою.
Я хочу ділити радість і горе.
Я хочу торкнутись солодких губ.
Я хочу бути з тобою тут.

Я хочу бути серцем твоїм,
Що б’ється трепетним прибоєм.
Я хочу бути лиш твоя,
Найкраща в світі буду я.

Я хочу бути половинкою,
Тою єдиною сльозинкою,
Що по губах твоїх тече
Від щастя, радість лиш несе.

Я хочу жити лиш для тебе
Я хочу бути вище неба,
Щоби дістати твою мрію,
Втілити приспані надії.

Я хочу чути слова три,
Що любиш до безтями ти.
Що ти без мене не живеш
Й життя за мене покладеш.

Юля

Автор: Odo 3.6.2009, 7:50

Федор Тютчев

О, как убийственно мы любим,
Как в буйной слепоте страстей
Мы то всего вернее губим,
Что сердцу нашему милей!

Давно ль, гордясь своей победой,
Ты говорил: она моя...
Год не прошел - спроси и сведай,
Что уцелело от нея?

Куда ланит девались розы,
Улыбка уст и блеск очей?
Все опалили, выжгли слезы
Горючей влагою своей.

Ты помнишь ли, при вашей встрече,
При первой встрече роковой,
Ее волшебный взор, и речи,
И смех младенчески живой?

И что ж теперь? И где все это?
И долговечен ли был сон?
Увы, как северное лето,
Был мимолетным гостем он!

Судьбы ужасным приговором
Твоя любовь для ней была,
И незаслуженным позором
На жизнь ее она легла!

Жизнь отреченья, жизнь страданья!
В ее душевной глубине
Ей оставались вспоминанья...
Но изменили и оне.

И на земле ей дико стало,
Очарование ушло...
Толпа, нахлынув, в грязь втоптала
То, что в душе ее цвело.

И что ж от долгого мученья
Как пепл, сберечь ей удалось?
Боль, злую боль ожесточенья,
Боль без отрады и без слез!

О, как убийственно мы любим,
Как в буйной слепоте страстей
Мы то всего вернее губим,
Что сердцу нашему милей!

<Первая половина 1851>

Василь Герасим’юк

…І строфи переставиш, як валізи.
Одну таки залишиш – і не ту.
І буде ніч. І хтось таки прилізе.
І принесе вино і самоту.

Розмова у диму, немов ікона –
в тих сповідях тебе рятує знов
раптова, чорна трубка телефонна,
таких же вимагаючи розмов.

Так, ніби захищаєшся… Навіщо?
Вкрай сміхотворна кожна із атак.
І розійдуться гості опівнічні.
І тиша буде. І напишеш так:

Дивись на мене. Говори до мене
з нічної тьми, з опівнічної тьми,
бо це століття не таке й шалене,
якщо ховає прірву між людьми.

Автор: Malinka1308 3.6.2009, 9:50

Цитата(Odo @ 3.6.2009, 8:50)

Автор: Odo 3.6.2009, 13:44

Цитата(Malinka1308 @ 3.6.2009, 9:50)

Автор: Malinka1308 3.6.2009, 14:31

Цитата(Odo @ 3.6.2009, 14:44)

Нагадали один вислів: "Талановиті митці у великих навчаються, а генії — крадуть"

Автор: Malinka1308 3.6.2009, 16:20

Мой город, созданный Петром.
Стою в молчании немом,
Смотрю на хрупкие узоры
Решетки кружев у Невы.
Богов могущественные взоры
не даром привлекали вы.
Вода каналов - вены крови,
Вот Стрелки, каменные брови,
Пустых глазниц пролет мостов,
Смотрящих на фасад дворцов.
Невы холодные объятья,
Бездонный изумруд волны,
Лишь отражения виды,
Летящих чаек крест распятья.
И, ты, великий Монферран,
тебе талант от бога данный,
так объясни мне смысл тайный,
парящих в выси куполов,
и млечного пути мерцанье,
как очевидность мирозданья,
над приземленностью оков.

Автор: Odo 4.6.2009, 16:14

Цитата(Malinka1308 @ 3.6.2009, 15:31)

Автор: Malinka1308 4.6.2009, 16:43

Цитата(Odo @ 4.6.2009, 17:14)

Геній — Тютчев. Щиро кажучи, не одразу допер до чого те "звинувачення" у плагіаті, але такий вірш не гріх і двічі процитувати

Автор: Гад еще тот 9.6.2009, 10:26

Князь Ієремія

Ваш Збараж – у полі,
Мій – за стінами.
Ваш край – розшматований,
Мій – покинутий,
Всі стежки до згоди
Заросли нині
Вам – п’яна свобода,
Мені – руїни
Сплелись в один жгут
Змія – і гадина.
Мій герб – Корибут,
А ваші – крадені.
Ваш розум – затьмарений,
Мій – обезболений,
Ваш світ – перевернутий,
Мій – зруйнований...

Автор: Odo 9.6.2009, 12:15

Цитата(Гад еще тот @ 9.6.2009, 11:26)

Автор: Odo 11.6.2009, 9:32

І знов нестерпно тихо настає
якась чужа, зухвала веремія,
де тінь моя мене не впізнає,
де голос мій і той мені чужіє.

Я там мовчу. Задихано мовчу.
Я там слова навшпиньки обминаю.
Мов хрест важкенний, душу волочу,
і сам себе на ньому розпинаю.

Я там мовчу. Приречено мовчу
під тихим криллям втомленого дому
і знов свічу мовчання, як свічу
за упокій собі ж таки самому.

...Дощу предовгі пальці по шибках
заграють щось достоту, як музики,
що й звідкілясь прийде до мене страх
поглянути, чи став на грані крику.

Та він лиш мить торкається плеча
і геть іде, не взявши ані звуку,
і знов моє мовчання, як свіча,
пооддаль слів блукає тихоруко.

Над ним небес дірявий балаган.
Над пригасле місячне багаття...
Та цілий гурт немовлених благань,
які все більше схожі на прокляття.

Григорій Чубай.

Автор: Гад еще тот 12.6.2009, 9:55

Одо, я здер той віршик на одному форумі. А потім дізнався, що його автора звати Юрій Рудницький.

Автор: Гад еще тот 30.6.2009, 10:15

Misericordia
Оксані Яблонській

Я сьогодні веселий і добрий
І – жодних бойових дій
Я на кулі не переплавляю
Ані свинець, ані олово.
Я всолоджу жратвою чрева
Своїх і чужих богів,
Припиню самозваним волхвам
Трощити сокирою голови.

Заганяю у будку псів – цьогО
Звуть Що Потім. Другого – Чому.
Але щоб не подохли зовсім,
Жбурляю їм сумнівів кістку
Я в останні рокИ покладався
Лише на святого Фому,
А тепер намагаюся вкотре
Убити в собі журналіста.

Ось такий от акт милосердя
Як форма туги по вірі.
Туги того, хто навіть спати
Лягає в подвійній кольчузі.
Щоб на ранок прокинутись знехотя
Серед людей, чи звірів –
Та, по-перше - яка різниця?
По-друге, я маю друзів

І між тих, і між сих. Щоправда
Це професійний „бон тон”
Вони – б’ються, я – ніби нічий
До певної міри так зручно
Та якби я й хотів розірвати
Броню – як Олаф Трюггвасон
Під водою – то ледве би зміг
Я ж сам клепав власноручно

Кожне дрібне колечко. А тОму
Складаю тут щире Thanks
Завдяки чи усупереч кому
Ми уникаємо зашморгу
Ворогам – що були і будуть
Курвам – просто за секс
І суспільній моралі,
Що так нам треба,
Як п’яте колесо в паспорті.

Автор: Гад еще тот 5.9.2009, 0:09

Умняк на тему сексу, літературознавства і політології
“Національна ідея у нас не спрацювала” (Л. Кучма)
(Присвячується 20-й річниці створення Народного Руху України за перебудову)

Після того, як усе, що весна наговорила Лесі Косач, а всі ті букви з того наговореного (і до речі, не лише їй одній), хоч їх було много, асіліл і розшифрував дідусь Фрейд, нарешті стала зрозуміла фатальна роль, яку може зіграти придушуваний гормональний спалах у становленні національної ідентичності в період загального гноблення і придушення.

Тобто, якщо споглядати на речі реально, валуєвський і емський укази лише юридично констатували наявний на той час стан хронічного спермотоксикозу, котрий склався у протоукраїнського етно-соціуму ще за часів (і не виключено – що й у результаті) попередніх визвольних повстань і тривав в процесі подальших аналогічних змагань, а також – спартакіад, конкурсів, вікторин; сюди ж – змагів, чинів, зривів, зсувів (як тектонічних, так і просто – по фазі), теде і тепе.

В результаті в період горбачовської перебудови за справу пробудження, відродження, воскресіння з подальшим переходом у реанімацію, що в підсумку обернулася пост-революційною похмєлюгою, взялися ті, на кого розповсюдилась дія універсального залишкового принципу “я єго слєпіла із того, что было”.

Можливо, саме тому принцип залишків, які, по ідеї (мається на увазі – національній), завжди солодкі, в нашому випадку справді не спрацьовує (деталі знає товариш Кучма); як наслідок, у нашій хаті – тій, що, як відомо, з краю – так тихо, як на кладовищі. В цьому розумінні можна згадати ще тюрму – в обох випадках маємо неодмінно пануюче одномисліє – заповітну мрію когось із пророків нації...

Здається, не Подерв'янського.

Автор: Odo 1.12.2009, 8:10

За хвилину до того, як випаде дощ,
ти відчуєш, як шкіра вібрує під тиском
ще не випалих крапель, що ляжуть уздовж
твого тіла і враз його стиснуть.

Так легкі голуби, на вулицях кинуті,
відчувають смак їжі за мить до годівлі,
так солдат, що за хвилю повинен загинути,
відчува деформації у власному тілі.

Сміх, що має до мене назавтра прийти,
розпізнаю сьогодні поміж плачу я.
За хвилину до того, як з’явишся ти, -
я тебе передчую.

© Сергій Жадан

Автор: Odo 12.1.2010, 12:13

Страшні слова, коли вони мовчать,
Коли вони зненацька причаїлись,
Коли не знаєш, з чого їх почать,
Бо всі слова уже були чиїмось.

Хтось ними плакав, мучився, болів.
Із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди і мільярди слів,
А ти їх маєш вимовити вперше...

© Ліна Костенко

Автор: Malinka1308 27.1.2010, 13:07

В гибельном фолианте

Нету соблазна для

Женщины. - Ars Amandi*

Женщине — вся земля.



Сердце — любовных зелий

Зелье — вернее всех.

Женщина с колыбели

Чей-нибудь смертный грех.



Ах, далеко до неба!

Губы — близки во мгле...

— Бог, не суди! — Ты не был

Женщиной на земле!


Марина Цветаева

Автор: Odo 26.2.2010, 13:06

Дуже глибока поетеса!

Автор: BOLOLO 20.5.2011, 14:20

Вітер.
Не вітер — буря!
Трощить, ламає, з землі вириває...
За чорними хмарами
(з блиском! ударами!)
за чорними хмарами мільйон мільйонів мускулястих рук.
Котить. У землю врізає
(чи то місто, дорога, чи луг)
у землю плуг.
А на землі люди, звірі й сади,
а на землі боги і храми:
о пройди, пройди над нами,
розсуди!
Й були такі, що тікали
в печери, озера, ліси.
— Що ти за сило єси? —
питали.
І ніхто з них не радів, не співав.
(Огняного коня вітер гнав —
огняного коня —
в ночі —)
І тільки їх мертві, розплющені очі
відбили всю красу нового дня!
Очі.

П.ТИЧИНА

КАМЕНЯРІ
Я бачив дивний сон. Немов передо мною
Безмірна, та пуста, і дика площина,
І я,прикований ланцем залізним, стою
Під височенною гранітною скалою,
А далі тисячі таких самих, як я.

У кождого чоло життя і жаль порили,
І в оці кождого горить любові жар,
І руки в кождого ланці, мов гадь, обвили,
І плечі кождого додолу ся схилили,
Бо давить всіх один страшний якийсь тягар.

У кождого в руках тяжкий залізний молот,
І голос сильний нам згори, як грім, гримить:
"Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод
Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод,
Бо вам призначено скалу сесю розбить."

І всі ми, як один, підняли вгору руки,
І тисяч молотів о камінь загуло,
І в тисячні боки розприскалися штуки
Та відривки скали; ми з силою розпуки
Раз по раз гримали о кам'яне чоло.

Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий,
Так наші молоти гриміли раз у раз;
І п'ядь за п'ядею ми місця здобували;
Хоч не одного там калічили ті скали,
Ми далі йшли, ніщо не спинювало нас.

І кождий з нас те знав, що слави нам не буде,
Ні пам'яті в людей за сей кривавий труд,
Що аж тоді підуть по сій дорозі люди,
Як ми проб'єм її та вирівняєм всюди,
Як наші кості тут під нею зогниють.

Та слави людської зовсім ми не бажали,
Бо не герої ми і не богатирі.
Ні, ми невольники, хоч добровільно взяли
На себе пута. Ми рабами волі стали:
На шляху поступу ми лиш каменярі.

І всі ми вірили, що своїми руками
Розіб'ємо скалу, роздробимо граніт,
Що кров'ю власною і власними кістками
Твердий змуруємо гостинець і за нами
Прийде нове життя, добро нове у світ.

І знали ми, що там далеко десь у світі,
Який ми кинули для праці, поту й пут,
За нами сльози ллють мами, жінки і діти,
Що други й недруги, гнівнії та сердиті,
І нас, і намір наш, і діло те кленуть.

Ми знали се, і в нас не раз душа боліла,
І серце рвалося, і груди жаль стискав;
Та сльози, ані жаль, ні біль пекучий тіла,
Ані прокляття нас не відтягли від діла,
І молота ніхто із рук не випускав.

Отак ми всі йдемо, в одну громаду скуті
Святою думкою, а молоти в руках.
Нехай прокляті ми і світом позабуті!
Ми ломимо скалу, рівняєм правді путі,
І щастя всіх прийде по наших аж кістках.

І.ФРАНКО