Феномен незнищенності Опции

[Malinka1308]

Багато горя і лиха пізнала українська нація за століття свого існування.Ретельно вивчаючи історію, не знайдеться жодного року,дня чи хвилини, коли б не доводилося народові відстоювати право на своє існування.
Широкі українські степи , родючі чорноземи-все це,що зовсім не дивно, завжди викликало бажання загарбати, частіше-роздерти на шматки. Плавно переходячи ближче до нашого часу, варто лише згадати скільки складних випробувань довелося нам пережити напротязі 20 століття. скільки стрімких злетів , а від того ще болючиших падінь воно принесло нашій мові та культурі.
Що вже й казати, ми знали "Ренесанс "20-тих років, знали й терор сталінського режиму, коли українську мову цілими спецвагонами відправляли маршрутом у нещадну безвість.
Але й десь там, за межами світу, ні на що не зважаючи, лунало слово Тарасове. Лунало, не зважаючи на люті морози. Лунало крізь тужливі волання мільйонів людей, відірваних від рідної землі.
Лунало... А значить не потонуло в безмежному океані безглуздих гонінь, безжалісного знищення.
варто замислитись, чому вийшло саме так? Чому, століття за століттям зло, лише змінюючи свою личину, переслідувало Український народ, а ми встояли?
Можливо тому, що маємо те, що століттями викликало заздрість, чого не могли зрозуміти й побороти вороги наші? Ми в серці " маєм те, що не вмирає".
Ось в чому феномен незнищенності українського народу.
Так чому ж ми, нарешті виборовши свою незалежність, не можемо сміливо розправити плечі? Скільки ще нам будуть колоти очі тим, що маючи таку шляхетну історію,не вміємо дорожити своїм і самі не бажаємо продовжувати свій славетний рід?
I ніколи не буде по- справжньому незалежною та держава, де не знають та не поважають свого минулого. Адже ""щоб зрозуміти куди йти, треба спочатку визначити де ти є"".

[Malinka1308]

Из последнего. Сегодня прочитала в газете:


— Отже, мають рацію ті націоналісти, які стверджують, що в українській мові матюків не було, що їх в нашу солов'їну мову принесли росіяни? — Так, що стосується власне мату, тобто сексуальної лайки, принесли його вони. Так само, як німці прищепили колись чехам шіт-лайку. У словнику Грінченка лаятися по-московському — це лаятися в батька-матір. Знаєш, хоч вона й прижилась, але в україномовному втіленні так і не стала чимось оригінальним. Більше того, потрапляючи на наш грунт, вона лексично наповнювалась рідним «задом».

У безсмертній «Енеїді» І. Котляревського є побіжна заувага по-сербськи величати віру. Тобто, як прокоментував мій батько, — лаялися нецензурними словами. Історичним фактом є те, що в Україні, зокрема й на Полтавщині, звідки Котляревський і мій батько, жило багато сербів, які під час війни Австрії з Туреччиною переселялись в Україну. Серби прийшли в Україну не як колоністи, але своєю сексуальною лайкою впливали на місцеву мову. Нічого не вдієш, міжетнічні зв'язки, міграційні процеси...

— Але все одно вплив російської мови й культури значно більший. — У цьому аспекті так. Проте і нашу обсценність можна там відшукати: Дило говно, треба розжувати, і нашу евфеміністичність: скакать в гречку фіксує вже словник О. Флегона початку 70-х ХХ ст.

— Тобто ти не поділяєш думку тих мовознавців, які говорять про загибель української мови, про апокаліпсис української культури?

— Про загибель найголосніше кричать ті, хто лінується або не вміє по-справжньому вивчати мову, укладати нетрадиційні спеціальні словники, які б показували, якою багатою і гарною вона є. Якби ми всі геть розмовляли російською, то вивчали б «українську російську» мову. І крапка. Але добряча частина проговорює себе і свій світ українською.

Я особисто не поділяю той невротичний пуризм, який притаманний деяким науковцям і політикам. За великим рахунком, мова не є чиєюсь власністю. Хай політики борються з бідністю і невивезеним сміттям, а лінгвісти вивчають, як і чому ми так говоримо. Дивись, і бруду поменшає.

— Одначе та «рускоязична» напівмова до певної міри визначає процеси в суспільстві.

— Так, на загал ми живемо у двомовній державі. Як би там не було, але не тільки ми творимо мову, а й мова творить нас. Культурну людину створює культурне мовне середовище, принаймні голоси еліти в інформаційному просторі. В засобах масової інформації щось не дуже чутно голоси українських чи місцевих російських інтелектуалів. Я не кажу, що їх нема, їх не чути у форматі авторських передач.

[Odo]

Загалом цікавий текстик.

У безсмертній «Енеїді» І. Котляревського є побіжна заувага по-сербськи величати віру. Тобто, як прокоментував мій батько, — лаялися нецензурними словами. Історичним фактом є те, що в Україні, зокрема й на Полтавщині, звідки Котляревський і мій батько, жило багато сербів, які під час війни Австрії з Туреччиною переселялись в Україну. Серби прийшли в Україну не як колоністи, але своєю сексуальною лайкою впливали на місцеву мову. Нічого не вдієш, міжетнічні зв'язки, міграційні процеси...

Тепер ясно, чому Огієнко у своїй "Істрії української літературної мови" пише, що "ми жили поряд із сербами" та, що наша мова більше подібна до сербської. Раніше ніяк не міг зрозуміти до чого тут ті серби?

Сообщение отредактировал Odo - 25.2.2009, 14:15